Заблукалі в Парижі ebook

2023

ISBN 978-617-17-0070-3 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Книжкова полиця підлітка»

Перекладено за виданням:

Smiley, Jane. Perestroika in Paris / J. Smiley. — New York : ALFRED A. KNOPF, 2020. — 288 p.

Переклад з англійськоїЄвгенії Канчури

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Смайлі Дж.

С50 Заблукалі в Парижі / Джейн Смайлі ; пер. з англ. Є. Канчури. — Х. : Віват, 2022. — 256 с. — (Серія «Книжкова полиця підлітка», ISBN 978-617-690-681-0).

ISBN 978-966-982-880-4 (укр.)

ISBN 978-052-552-035-1 (англ.)

Перес ніколи не планувала втечі з іподрому, але одного дня доглядальниця забула зачинити двері стайні. Так кобилка опинилася в самісінькому серці Парижа. Здається, це нісенітниця: кінь блукає містом! Але це лише початок: на Перес чекає знайомство із собакою Фрідою, двома авантюрними качками та велемудрим вороном. Однак по-справжньому доленосною для Перес стає зустріч із Етьєном, хлопчиком, який мешкає зі своєю прабабусею в фантастичному будинку. Що ж буде далі? Адже кобилку шукатимуть. Якщо, звісно, Етьєн не вирішить її сховати…

УДК 821.111(73)

ISBN 978-617-690-681-0(серія)

ISBN 978-966-982-880-4(укр.)

ISBN 978-052-552-035-1(англ.)

© Jane Smiley, 2020

Частина перша

1

Перес виграла забіг. Вона з величезною втіхою, і, на її думку, ідеально правильно перестрибнула всі перешкоди. Кінь під двадцять другим номером, рудий мерин з якихось чужих південних країв, опинився так далеко позаду неї, що вона навіть не чула, як його копита б’ють по траві (ну й, звісно, цей звук притлумлювали крики натовпу). Лінію фінішу вона просто-таки протанцювала, принаймні Перес так собі це уявляла. Усі були щасливі: вершниця зістрибнула з неї, перекрутившись через голову, стайнича її розцілувала, а Дельфіна, тренерка, обійняла за шию й дала три грудочки брунатного цукру — ласий додаток до смачнючого частування морквою, яке кобилка дістала, заспокоївшись та охолонувши після перегонів.

Це був останній забіг того дня, ба більше — того року (вже починався листопад), тому фургон, у якому вже чекали четверо коней, від’їхав іще до початку забігу. Він мав повернутися й забрати Перес. Утім фургон чомусь затримувався, стайня спорожніла, а Ранія, її стайнича доглядальниця, пішла, як вона повідомила, до вбиральні. Перес собі міркувала: «Чому ж не до стайні?» Проте відповіді на своє запитання так і не почула.

Сутінки поступово огортали весь обшир іподрому Отей. Тіні бар’єрів тьмяніли на ще яскравій зеленій траві. Перес милувалася цією картиною, за звичкою притулившись до дверей стайні. Ось тоді й сталося те, чого ніколи раніше не траплялося: двері відчинилися. За мить Перес обережно ступила на чудовий хрусткий гравій і фуркнула. Запала тиша. Тепер кобилка побачила, що всі стійла темні й порожні, а от зелена бігова доріжка сяяла навкруги найяскравішою кольоровою плямою, такою яскравою, що спочатку Перес навіть не наважувалася туди рушити. Однак вона була допитливою молодою кобилкою.

Під ногами виявилося кілька речей, що їх залишила Ранія: коробка з набором щіток, синя попона і ще одна штука — Перес знала, що це називається «сумочка». Саме ця штукенція і зацікавила Перес. Вона бачила багато сумочок, а ще більше чула про сумочки й гаманці; вона, якщо вже на те, навіть виграла сьогодні такого гаманця, отже, мабуть, це він саме на неї чекає. Кобилка опустила морду, обнюхала знахідку й підчепила ремінця. Підхопивши сумочку, вона помчала клусом зі свого загону до бігової доріжки. «Справді, — міркувала вона, — як на конячку, яка щойно пробігла довгу дистанцію та перестрибнула чотирнадцять бар’єрів, я ще й нівроку почуваюся». Перес брикнула та заіржала.

Треба сказати, що Перес навіть і не думала тікати. Вона любила не лише перегони, а й Дельфіну, і Ранію, і свою «власницю» Мадлен, і ще кількох інших коней, і свою милу чистеньку стайню в Мезон-Лаффіті. Вона, якщо чесно, не знала більше нічого, та й ніхто з коней не знав. Усі вони народилися на приємних затишних фермах у сільській місцині, усі потрапили до Мезон-Лаффіту ледь не молочними лошачками. І Перес пам’ятала тільки те, як вони скакали чвалом, їли, катались у фургоні, бігали на перегонах і знову скакали учвал, потім їли, ще трохи бігали на перегонах, — ото й усе, ніде правди діти. Життя було дуже активне, в Мезон-Лаффіті від самісінького ранку було що робити, особливо якщо на тебе чекав паркур. А втім, коні теревенили собі про те, що ж воно може бути там, де світ широкий. Деякі надто досвідчені мандрівники, які прибули з далекого півдня чи навіть з-за моря, бачили інші шляхи. Вони трохи хизувалися цим перед місцевими. А були ще бунтарі, які закликали втекти від такого життя, але що їм слід робити після втечі, жоден з них не уточнював. Перес плекала переконання: поміж них усіх вона була найдопитливіша.

Тут росла трава — вони називали її дерниною, — проте то трава, справжня, така густа і зелена, апетитна, аж за край, а біговому коневі бодай однесеньке стебельце зась скуштувати, навіть і не думай! Бігова доріжка — то для перегонів. Перес смикнула кілька жмутків трави.

Треба сказати, що трава виявилася смачнючою: солодка, духмяна, запашна, трішки нагадувала фрукти. Суцільна насолода таке жувати: не дуже легко, одначе зілля грубе, як сіно. І так приємно було зривати живі стебла! Кобилка пройшлася, смикаючи травичку, раз у раз поривалася бігти клусом, трохи вибрикувала, навіть кілька разів ставала дибки — від утіхи. Сумочку свою вона пильнувала добре і весь час поверталася туди, де її поклала. Невдовзі геть смеркло. Але Перес на це не зважала. Вона чудово бачила у темряві.

Кобилка собі бавилася й паслася, наглядаючи за своєю сумочкою, принюхувалася до бар’єрів і згадувала свій забіг. Перес обстежила зарості трави й кущі, зайшла аж до лісу — і опинилася поруч із тим, що, як вона знала, зветься дорогою. Дорога та була для фургонів. Перес уже випадало мандрувати багатьма дорогами.

За дорогою відкривалися цікаві краєвиди: ще більше дерев, іще більше стежинок. Якісь високі будинки. Ще дорога, яка петляла поміж ними. Машини — Перес добре знала, що таке машини, — дрімали припарковані коло будинків. Тут і там виднілися освітлені вікна. А ще там росла рясна трава, і саме це зрештою і спокусило Перес перетнути дорогу. Підкови лунко зацокотіли бруківкою. Вона задерла хвоста, вигнула шию й кілька разів широко роздула ніздрі. Невдовзі стоянка автомобілів залишилася позаду.

***

Ніхто не знав, що Фріда мешкає на площі Трокадеро, а ось вона знала. Фріда — витончена короткошерста німецька пойнтерка, уся в дрібненьких цятках, із брунатною головою і двома брунатними плямками на спині. Вона гордовито сиділа в різних місцях площі, вдаючи, ніби належить котрійсь людині і просто чекає, коли вони разом вирушать додому після чудової прогулянки. На площі Трокадеро завжди вешталося стільки людей, що Фріди ніхто не помічав, а їжі викидали досхочу, тож хизуватися вгодованим виглядом було не важко. Вона також щодня ретельно чепурилася. Фріда близько познайомилася з площею, бо її колишній власник на ймення Жак проводив тут силу-силенну часу. Сім доріг сходились у прекрасному об’їзному колі, що оточувало невеличкий сквер з купкою дерев і кущів, а це означало, що машини тут уповільнюються, тож просити милостину в цьому місці Жакові було досить вигідно. Вище на пагорбі був розташований невеличкий цвинтар, де Жак полюбляв ночувати за теплої погоди. Фріда ходила туди вечорами. Дві великі споруди, розділенідуже слизьким відкритим майданчиком, який Фріді зовсім не подобався (Жак називав це палацом Шайо) виходили на великий парк, повний стежок і дерев, що спускався аж до річки. Це означало, що тут було досить місця, щоб побігати, і було повно людей, які прогулювалися тут і там, а це теж добре, щоб просити милостину. Фріда регулярно купалась у ставку під «палацом». Собаці в Парижі не можна залишатися брудною й смердючою, бо заберуть тебе жандарми, ба й гавкнути не встигнеш.

Фріду до відділку ніколи не забирали. Жак чітко дав їй зрозуміти, що про таку долю навіть говорити не можна. Щоразу, як неподалік він бачив поліційну машину чи жандарма, Жак підводився з тротуару, збирав свою миску, килимок і гітару й вів Фріду до якоїсь іншої алеї. Жак знав кожну алею, кожен дворик, кожен цвинтар, особливо на захід від річки, і вони з Фрідою ночували в багатьох таких місцях. Та одного ранку в якомусь дворі біля річки він раптом не прокинувся. І тоді прийшли жандарми, але Фріда собі тихцем вислизнула. Звіддаля вона спостерігала, як вони підняли Жака, поклали до фургона й повезли кудись, і вона цього так ніколи й не зрозуміла.

Його гітару вони залишили. Фріда двічі навідувалася до неї, нюхала її, намагаючись уторопати, що ж це сталося, але так і не змогла втямити. Коли його забрали, було спекотно й сухо, дерева зеленіли листям, а зараз ставало дедалі холодніше, листя опало, тож Фріда мусила припустити: попри доброзичливі погладжування перехожих вона залишилася самотньою собакою, яка насправді не знає, що робити далі. Жак був її єдиним другом, а сам він друзів не мав. Як знаходити друзів, байдуже — собак чи людей, для Фріди зосталося таємницею. Проблема полягала не лише в тому, що самітник Жак був її єдиним захисником, а ще й у тих охайно вбраних паризьких собаках, які розгулювали на повідцях і ціни собі не могли скласти. Коли Фріда до когось із них наближалася, вони одразу здіймали ґвалт, гучно сповіщаючи про її неправильну поведінку.

Отже, коли того ранку Фріда побачила Перес, яка у світанковому промінні ласувала травичкою за огорожею площі Трокадеро, ніхто не міг би й припустити, ніби собачка здогадувалася, що вони потоваришують. Узагалі вона тоді знала лиш одне: ніколи нічого схожого раніше не бачила. Це був кінь, не прив’язаний до карети, світлий, граційний баский кінь, який наминав траву. Фріда гепнулася на дупцю, як робила, коли Жак наказував їй: «Фрідо!Assieds»1. Фріда втупилася очима в це незрозуміле видовисько. Відтак двічі гавкнула. Вуха конячки ворухнулись, але голови вона не підвела.

Собаці з кіньми треба поводитись обережно. Вони мають великі ноги, зуби й можуть бути дуже спритними або геть незграбними. Жак іноді полюбляв, коли погоничі не бачили, пригостити запряжених у білі карети коників шматочком яблука, але Фріді не дозволяв ані обнюхати їх, ані роздивитися. А проте, Фріда зрештою підвелася й, перестрибнувши через невисоку огорожу, наблизилася до конячки, не так щоб її обнюхати, а щоб дослідити предмет, який лежав коло неї й дуже нагадував шкіряну сумочку. Як Фріді було відомо, не існувало нічого прекраснішого за шкіряні сумочки чи гаманці. Люди весь час їх носили, великі й маленькі, запашні й не вельми, але завжди міцно застебнуті. Зі шкіряних гаманців вони виймали всілякі дрібнички, особливо монети. Коли Фріда з Жаком добре влаштовувалися на вулиці, Жак вигравав мелодії на гітарі, а Фріда демонструвала свою тямущість і приязнь, і монетки дощем сипалися в їхню миску. Фріда дійшла висновку, що то дуже славні штучки, бо Жак широко всміхався, коли щовечора їх рахував.

Фріда тихесенько підповзала до сумочки, немов до пташки підкрадалася: ніс наставила, голову опустила, вуха нашорошила. Коник і надалі наминав траву.

Якби сумочка застібалася на блискавку, можливо, Фріда ніколи не спромоглася б її розкрити і тоді ця оповідка мала б зовсім інший сюжет: Дельфіна відшукала б Перес, забрала б її додому, до Мезон-Лаффіту, а Фріда мусила б вигадувати якийсь інший спосіб знайти собі друга. Та ця сумочка мала магнітну застібку, тому легко відкрилася. Щойно застібка розчахнулася, Фріда трішки підштовхнула її носом, щоб було видно вміст, і побачила там гроші. Також там іще були блиск до губ і щітка для волосся, але найбільше там було грошей, зроблених із паперу всіляких кольорів (собаки бачать червоне як брунатне, блакитне — як синє, а зелене — як жовте). Вона знала, які найбільше подобалися Жакові: з блідими купюрами Фріда не часто стикалася, але одного разу, коли Жак грав і співав на вокзалі Сен-Мішель, якийсь високий чоловік у гостроносих черевиках та крислатому капелюсі зупинився, прослухав усю пісню й мовив: «Дякую, брате», — а потім кинув у миску одну таку бліду банкноту. Жак мусив схопити її, поки вітром не звіяло. Отже, Фріда закрила сумочку й відступила на крок.

Вона гупнулась об передні ноги коня. Над Фрідою височіла коняка, дивлячись на неї згори вниз. Собачка так захопилася тими цікавими грошима, що навіть не почула, як кінь до неї підійшов. Фріда застигла, а кінь обнюхав її, трохи пирхнув (і це було лячно), проте не вишкірився. Фріда прочистила горло й сіла. («Із гідністю!» — подумала вона.) Конячка торкнулася своїм носом Фрідиного, потім ткнула носом сумочку. Фріда знала, що воно означає: «Це моє». Собака чхнула. Вона часто чхала, коли нервувала. Зрештою спромоглася вимовити:

— Ти заблукав?

Коник відповів:

— Не знаю.

Фріда поцікавилася:

— Ти десь тут живеш?

Кінь відповів:

— Не знаю.

Пойнтерка ніколи не була на іподромі, хоча він був лише за кілька кілометрів звідси.

Фріда запитала:

— Як тебе звати?

Конячка відповіла:

— Усі звуть мене Перес, але справжнє моє ім’я Перестройка, я дочка Московського Балету й Мейплтон. Я є нащадком Великої Ялини, Північної Танцівниці й Травника, рід мій по жіночій лінії походить від Сен-Сімона.

— Що це все означає? — спитала Фріда.

— Це мої предки. Деякі з них були дуже красивими біговими кіньми.

— Вони з Москви приїхали?

— А де та Москва?

— Це в Росії. Я чула, як люди розмовляють російською тут, у Парижі.

Фріда чула, як її Жак та інші вуличні музиканти час від часу теревенили про це. Казали, що росіяни полюбляють Париж. Вона додала:

— Маєш знати, що «перестройка» — це російське слово.

— Я цього не знала, — відповіла Перес. Вона гадала, що то просто вигук на взір «Вйо!» або «Гей!». Це слово лунало гостро і дзвінко, мов ритм клусу.

Фріда подумала собі: «А може, і про те, що в неї в сумочці, ця конячка теж не відає?»

Перес сказала:

— Я ще лоша, мені три роки, скоро буду дорослою кобилою.

Фріда перепитала:

— Лоша? Кобила?

— Самиця коня, — пояснила Перес.

Фріда подумки всміхнулася: «Гадаєш, я про це з твого запаху не дізналася?», але нічого не відповіла.

Сонце вже зійшло, але на площі Трокадеро нічого цікавого не відбувалося, вона ніколи не пожвавлювалася раніше за обід. Фріда підчепила зубами ремінець сумочки і відійшла далі, в ту частину галявини, де люди не змогли б їх побачити. Перес потупотіла за нею. Фріда випустила ношу в траву. Що ж. Фріда всілася та почала роздивлятися лошичку. Запитала:

— Що ти їси?

Конячка роздивилася навсібіч і теж запитала:

— Щотиїси?

— О, як коли. Іноді трохи цибулинного супу. Шматочок біфштексу, як пощастить. Багато хліба. Сир. Старий крок-месьє. Може, і куряча гомілка трапиться чи ягняча. Кістки. Тут у нас різноманітна дієта. Здебільшого сирна.

— Овес? Маїс? Сіно? Яблука? Морква?

— Ну, у цукерні «Каретт» є чудові тарти з яблуками, і терту моркву вони в деякі салати додають. Але це дорого.

— Що це означає?

Фріда ще трохи пороздивлялася конячку. Така велика й така тупа. Гм, «невинна» краще сказати. Звісно, про неї дбали все життя, вона й гадки не мала, як улаштовано світ. Фріда вела далі:

— Красива сумочка.

— Справді? Звідки знаєш?

— Ти всередину зазирала?

— А там щось є всередині?

Фріда не відповіла, тож Перес знову заходилася жувати травичку.

За мить Фріда відійшла і вляглася поряд із купою землі, на якій влітку й навесні росли квіти. Вона не скручувалася в ковтюшок, як зазвичай робила, коли збиралася спати. Прибрала своєї улюбленої пози для роздумів: голова підведена, передні лапи витягнуті вперед, задні підібгані, — так собака могла й наглядати за всім, що коїться навколо, і розслабитися могла трохи. Звісно, песик не може все життя прожити на вулицях Парижа й не навчитися впізнавати простака з першого ж погляду. Конячка, вочевидь, уподобала свою сумочку, але Фріді не було потреби красти цю штуку, щоб забрати собі всі гроші, ба навіть частину. Вона могла запхати туди носа, набрати грошенят пащекою, занести їх у свою схованку на цвинтарі та й там заховати свою здобич. Пащеку Фріда мала величеньку і вправно нею користувалася. Наприклад, якщо ти собі на сніданок зловила голуба, то треба щось удіяти з пір’ям, тож Фріда кілька разів спромоглася обскубти тушку. Забрати гроші — то не проблема.

Чи змогла б собака зі жменею купюр вибратися з Парижа й повернутися туди, звідки вона родом, до тієї місцини, якуФріда невиразно пам’ятала, місцини, де було багацько дерев і величезні поля, де можна бігати, де багато фазанів і гусей, куріпок, оленів — таких прекрасних тварин, від яких дух забивало, але до яких було так важко підкрастися? Підкрастися до них Фріді не вдавалося, бо вона була тоді цуценям, але її мама, а відтак і інші собаки, з якими вона познайомилася, коли підросла, увесь час торочили про те, як слід наближатись, як непомітно рухатися, не здійнявши галасу й не наступивши на шурхотливе листя чи суху гілку. Згодом Жак забрав її собі (купив чи вкрав — вона так і не дізналася) і привіз до Парижа. З купою грошей вона могла б оплатити шлях туди, ба навіть потягом поїхати, і повернутися до такої красивої місцини? Колись Жак учинив саме так. Рік тому вони разом рушили потягом до міста, що зветься Ліон. Там він залишив її в кімнаті майже на цілий день і гітару свою відклав. Так, у них було ліжко, щоб спати, але, зрештою, комфортний сон у ліжку не був вартий того, що вони опинилися в цих чотирьох стінах, через які обоє нервували. Вони сіли до потяга в протилежному напрямку, і, хоча листя вже опало з дерев, а калюжі були замерзлі й холодні, обоє були надзвичайно щасливі, коли повернулися. А ще вони заробили чимало грошей, — Жак звелів їй сидіти перед мискою без вовняної курточки, і Фріда вся аж трусилася, чим засмучувала гарних пані, які крокували повз, загорнуті в хутряні манто, і невдовзі вони вже мали цілу купу монеток. Добре було б поїхати туди, де їй не доведеться день і ніч удавати, буцімто вона має право тут бути, дарма що більшість людей, яких вона бачила навколо, не впевнені щодо цього. Але Фріда мусила визнати: вона не знає, як таке можна вчинити, хай навіть із купою грошей.

***

Перес чудово розуміла, що Фріда — собака. Ці тварини корисні. Дельфіна тримала собаку на подвір’ї стайні — маленького яскравого плямистого песика на ім’я Асасин, джек-рассел-тер’єра, який проводив цілі ночі й більшу частину дня, полюючи на щурів, хоча волів би десь після вечері поганяти м’ячика й дати щурам перепочинок. Час від часу Асасин з Перес обговорювали щурів. Перес проти них нічого не мала, та й більшості інших коней до них було байдуже. Ти завжди знаєш: коли щур поблизу, вони здіймають галас, запах у них особливий, і якщо вони схрумають кілька зернят чи жмуток сіна, ну, зрештою, що ж тут такого? Сам Асасин теж не мав до щурів жодної ненависті. Утім, як він пояснив Перес, було щось таке в тому, як вони рухалися: спритно, понад підлогою, а потім — шусть у нірку! Ось це тягнуло його, немов магнітом. Він добре натренувався вбивати щурів, і задоволення від гри із часом лише зростало, бо коли вбиваєш ще й ще, ті, кому щастить від тебе втекти, виявляються розумнішими і спритнішими. Якщо раніше Асасин ловив одного щура раз на кілька днів, то зараз йому вдавалося схопити одного на тиждень. Отже, таке полювання надихало, і песик почувався завзятішим, ніж будь-коли. Життя Асасин мав цікавіше, ніж Перес у її тихій стайні. Часом Перес заздрила песику, адже той ніколи не нудьгував.

Глянувши на Фріду, Перес запитала:

— Ти щурів убивала?

— Ненавиджу щурів!

— Чому?

«Це ж таки собача справа», — подумала Перес.

— Вони такі гіркі. — Насправді Фріда з’їла лиш одного: він валявся здохлим на вулиці, а вона просто хотіла скуштувати.

— То навіщо було його їсти?

— А для чого тоді вбивати?

— Наш собака у Мезон-Лаффіті вбиває їх просто так вряди-годи. Він ламає їм шиї, кидає та йде собі.

Фріда засопіла, потім відповіла:

— То вашому собаці, мабуть, дають спеціальну собачу їжу?

Перес чомусь ніяково було казати, що справді дають. Вона відповіла:

— Вони йому не дуже смакують.

— Деякі собаки їдять усе, що бачать, — сказала Фріда.

За хвилину Перес перепитала:

— То про що ж собаки весь час розмовляють? Про їжу?

Фріда тицьнулася носом у землю, понюхала кілька зів’ялих рослинок і вологий ґрунт, потім відповіла:

— Так. А коні про що теревенять?

— Про те, хто виграв останні перегони. Хто виграє наступні. Декотрі весь час виправдовуються, але я не люблю про це говорити. Усі теревенять про своїх родичів. Деякі коні словом до тебе не озвуться, якщо ти не походиш від Північної Танцівниці, але інші родини не такі сноби. — Перес трохи поміркувала, потім додала: — Щиро кажучи, учора був дуже вдалий день, жодних теревенів про родину тата, мами, братів і сестер.

Вона знову замислилася, потім закінчила:

— Ми ще про жокеїв пасталакаємо.

— А це хто такі?

— Коли ти біжиш забіг, жокей разом з тобою. Деякі поводяться з тобою краще, дехто гірше.

— Вони теж біжать?

— Ні, вони на нас верхи скачуть.

Фріда зиркнула здивовано і зазначила:

— Тож через них ви повільніше біжите.

— Воно так, але, тільки між нами, не кожен кінь знає дорогу, тож від жокеїв є певна користь. Хоча чимало коней цього не визнають. Багато хто нарікає.

— А за ким ви женетеся?

Трохи обміркувавши це запитання, Перес відповіла:

— Не знаю.

Схоже було на те, що розмову завершено.

Перес знову взялася скубти траву, але ранок добігав кінця, і Фріда знала: зрештою відчиняться кав’ярні, з’являться люди, які шукатимуть, де б пообідати. А вони, звісно, помітять коника з собакою, які гуляють самі площею Трокадеро. Фріда й гадки не мала, як розв’язати для Перес цю проблему. Коли собачка, така сторожка й привітна, виринає то тут, то там, біля кав’ярні чи крамнички, це одне, а от кінь значно більший, він має бути припнутий до карети. Утім ці люди, шукаючи, де їм пообідати в Парижі, часто нічого навколо себе не бачать. До того ж у місті повнісінько різних статуй, зокрема просто над ними на п’єдесталі височів чорний кінь, який ніколи не рухався, хоча здавалося, що його хвіст майорить за вітром, навіть за тихої погоди. Фріда ніколи не помічала, щоб його хтось роздивлявся.

Але от на сумочку хтось та оком накине, а цього Фріді аж ніяк не хотілося, тож вона підійшла до Перес, сіла перед нею, терпляче дочекалася, поки та нанюхає й смикне ще кілька жмутків травички, і зрештою мовила:

— Якщо будеш тихо, то можеш тут залишитися. Але ти, — пойнтерка не сказала «ми», — мусиш сховати сумочку. Там усередині є… гроші.

Тоді подумала й додала:

— Люди люблять гроші, і дехто може їх у тебе забрати.

— А що, вони добре смакують?

— Ні. — Фріда й справді час від часу куштувала гроші, просто з цікавості. — Але, якщо збираєшся жити в Парижі, їх тобі знадобиться багато.

— А що з ними роблять?

— Даєш скількись людям, а вони тобі за це дають різні штуки.

— Що саме?

— Що… Ну от яблука чи моркву.

Перес поглянула на неї й зіщулила вуха. Потім запитала:

— А що таке Париж?

— Це ось де ми зараз є. Місто. Ти що, нічого не знаєш?

Перес відповіла:

— Я тобі казала. Я ще просто молоде лоша. Кобилою стану лише першого січня. Тоді я чимало знатиму. Скільки тобі років?

Фріда не відповіла. Вона не знала.

Якийсь час Фріда гадала, що, окрім грошей і сумочки, ця конячка її не обходить. Вона могла б повернутися до свого маленького закапелка на цвинтарі, вдавши, що вона Перес в очі не бачила, і життя її піде так, як ішло доти. Але потім Фріда подумала: нехай навіть і так, а вона все одно не знає, що має робити. Сама розмова з Перес стала для неї важливою, адже навіть собаки, які на неї не гавкали, не побачивши на її шиї ані нашийника, ані повідця, зрештою відводили очі. Фріда зітхнула. Іноді те, що ти хочеш зробити, змушує тебе зітхати просто тому, що зробити це важко.

День уже не здавався таким приємним. Сонечко спочатку визирнуло, але зараз насувалися хмари, зривався вітер. Фріда не відчувала пахощів дощу в цьому вітрові, але листя, яке ніхто не прибрав з вулиць, здійнялося й кружляло навколо них. Перес теж це помітила. Фріда запитала:

— Стомилася?

— Звісно, стомилася, — відповіла Перес.

— Що ж, гадаю, тобі слід подрімати. Я покажу тобі місцинку.

І вона повела Перес через маленький, зарослий травою парк до закутка, оточеного живоплотом і кількома кущами. Пойнтерка запропонувала:

— Може, ти заклякнеш тут, біля живоплоту? Зіщулься, і тебе ніхто не побачить.

— А що буде, як мене хтось побачить?

— Заберуть до буцегарні.

Жак завжди казав Фріді, що, коли вона тинятиметься далеко від нього чи буде замурзана й брудна, то її заберуть до собачої буцегарні, і це буде у сто разів гірше за кімнату в Ліоні.

З того, як Фріда заскавчала й затрусилася, згадавши буцегарню, Перес збагнула, що це дуже лихе місце, тож вона почимчикувала за собакою до чудернацьких стрижених кущів і вмостилася якомога щільніше до більш-менш непомітного сховку. Конячка підібгала під себе задні ноги, підігнула передні, зігнула шию й ткнулася носом у копита. Перес була гнучким, струнким і спритним лошам і полюбляла спати саме так. Підібравши сумочку, Фріда запхала її носом під живопліт. Вона переконалася, що магнітну застібку замкнено, а сумочку добре заховано. Заспокоїла приятельку:

— По обіді я щось вигадаю.

— Обід?

— Це коли люди приходять сюди попоїсти. Та сьогодні всі кав’ярні зачинені, тож їстимуть вони всередині. Це для нас добре.

Перес справді вже засинала. Вона фуркнула й розслабила повіки так, що очі заплющилися. Невдовзі вона вже тихенько дихала, злегка тремтячи губами. Фріда сиділа поруч, наглядаючи за нею, так само як колись вона охороняла сон Жака, аж поки той не зник.

2

Можливо, люди навколо площі Трокадеро не помітили Перес, а може, вони були надто заклопотані, чи замерзли, чи дивилися собі під ноги, поки дріботіли від будинку до будинку. Можливо, вітер закрутив листя, та й хмари то напливали, то відходили, а мерехтіння сонця й тіней так засліпило людей, що вони не побачили доглянутої гнідої лошички, що спала попід живоплотом, над яким, перед величезною будівлею, височіла статуя іншого коня. Проте хтось таки побачив її, спостерігаючи за всією справою від самого початку, а ще він достеменно знав, що Фріда була нічиєю собакою. Цей хтось звався Раулем. Рауль був круком і мав гніздо на дереві на вулиці Бенджаміна Франкліна. Він мешкав там майже все життя. На відміну від інших своїх знайомих воронів, Рауль любив Париж. Інші, особливо крукині та крукенята, віддавали перевагу лісистій місцині на захід звідси, яку люди називають Булонський ліс, або сільській місцевості. Рауль чимало бачив, але як на птаха свого віку (а то був дуже, дуже, дуже поважний вік), у місті він знаходив більше цікавих об’єктів для спостереження й захопливих справ, окрім того, птахи тут менше сварилися. Сварки для круків — норма життя, а Раулю вони вженабридли. Можливо, інші ворони не знали, що в нього була подружка Імельда, майже так само стара, як він. Вони удвох мали безліч нащадків, стільки, що спокійно розпрощалися як друзі, коли Імельда зізналася, що її втомило це постійне материнство й доконечна потреба слухати його нескінченні спостереження (як вона називала теревені свого благовірного).

Крук деякий час спостерігав за тим, як спить Перес, потім як Фріда підвелася й рушила до єдиної кав’ярні, що мала столики назовні, винюхала собі скибку хліба, яка впала під стілець, а прибиральники її ще не помітили. Відтак вона всілася біля якогось малюка, уп’явшись очима в його обличчя, і, звісно ж, дитина щось дала чемній собачці, мабуть шматочок сиру. Тоді хтось із батьків дитини насумрився й посварився до неї пальцем, тож Фріда подалася геть. Кілька разів Рауль намагався переконати людей дати йому те, чого йому кортіло, але вони з нього лише сміялися. Та це не мало значення. Рауль їв усе, що перепаде, особливо полюбляв мурах, таких дрібнесеньких, але хрумких і солоних, тому він мусив зізнатися, що трохи набрав уже надмірної ваги.

Рауль полетів назад до свого гнізда й улігся там верчика. Це було добре місце: з одного боку, захищене, з другого — з чудовим краєвидом на околицю. В околиці мешкало безліч птахів, яких Рауль мав за дещо легковажних: оці всі горобці, вівсянки, очеретянки, ластівки, синиці. Що й казати про дятлів на деревах, дроздів на землі та голубів — о, голуби були повсюди. Париж — місто птахів, і якщо шпаків вважають за королів, то круків — за лицарів. Місто пернатих гамірне, більшість часу Рауль навіть не міг чути, про що говорить непташине населення, галас від пернатих годі перекричати.

Решту дня Рауль думав про Перес як про якусь дивину, щось таке, що мине, як минають усі дивні випадки, бо в Парижі всіляка дивина щодня трапляється — на те й Париж. Десь там, у сільській місцині, дні тягнулися монотонно: сонце сходило, дощ падав або не падав, вітер дмухав спочатку з одного боку, потім з протилежного, трава росла, крукині з крукенятами сварилися через кожну дрібничку.

***

Перес довго спала й прокинулася стривожена. Вона була не у своїй стайні, навіть не в Мезон-Лаффіті чи на іподромі, і не впізнала химерної кубічної рослини, що підпирала їй спину, від чого та свербіла. Вона лежала просто на землі. Перес форкнула й ледь не підстрибнула, аж раптом побачила Фріду, яка сиділа на задніх лапах, акуратно склавши передні.

Фріда сказала:

— Ти довго спала, вже сутінки.

Так воно, звісно, і було: небо темнішало швидше за землю. Але будівлі навколо залишались у блідому сяйві, і це підказало Перес, що вона припустилася жахливої помилки, коли відчинила двері своєї стайні на іподромі й вибігла у світ широкий.

Фріда додала:

— Певна річ, зараз дні вже зовсім короткі.

Вона здригнулася. Перес теж здригнулася, витягнула передню ногу, підвелась, обтрусилася. Зі спини посипалося листя. Вона схропнула. Фріда засунула носа під кубічну неїстівну рослину (Перес перевіряла, чи можна її вкусити), і витягла звідси сумочку. Перес про цю штуку вже геть забула. І саме цієї миті просто перед носом Перес пролетів крук, який приземлився на траві між нею й Фрідою. Конячка міркувала, як би їй повернутися до іподрому (справді, їй дуже ніяково, але повернутися до іподрому — не найкраща ідея), а Фріда подумала, що, мабуть, її нова приятелька й (так, будьмо чесними) нове джерело доходів збирається щезнути. Саме тому, що в голові роїлося стільки думок одночасно, її увага розвіялася й Фріда не зловила цього крука одразу. Пойнтерка ніколи не вбивала воронів, але птах є птах, а її натреновано на ловитву птахів. Так чи інак, а крук нахилив голову вбік, пильно подивися їй просто в очі, і Фріда відмовилася від думки про полювання. Перес, допитлива лошичка, нахилилася вперед і потягнулася носом, щоб понюхати птаха. Він дозволив. І сповістив:

— Я розмовляю сімома мовами.

Позаяк його співрозмовниці нічого не відповіли, Рауль трохи причепурився й повів далі:

— Французькою, англійською, німецькою, іспанською, ромською, баскською й китайською. Можливо, вам не відомо, але всі птахи розмовляють китайською, проте в ній стільки діалектів, що часом важко буває зрозуміти одне одного. — Він прокашлявся, пройшов по колу, повільно підіймаючи і опускаючи крила, потім розчепірив хвоста. Зрештою мовив: — Назвіть свої імена, будь ласка.

Перес почала:

— Перестройка, донька Московського Балету, нащадок…

— Дякую, цього досить. А ти? — Рауль махнув крилом на Фріду.

Собака відповіла:

— Фріда.

— І все?

Фріда кивнула.

— А я — сер РаульCorvus Corax2ХХІІІ. Моя господа тут поблизу, на вулиці Бенджаміна Франкліна, але родинний маєток далі, в Шатофорі, це прямо на Версаль, відтак праворуч.

Перес і Фріда втупилися в Рауля так, як часто дивляться коні й собаки. Він прочистив горло й додав:

— Дозвольте зауважити, що з мого гнізда на цьому дереві, — цього разу він махнув правим крилом, — я помітив, що ви, мої ясні панни, нібито у скруті.

— Я голодна, — зізналася Перес.

— А, — мовив Рауль, — будь ласка, виправте мене, якщо я помиляюсь, але якEquus caballus3ви харчуєтеся свіжою травою, невеличкими рослинами, злаками, насінням, коренеплодами, а також яблуками, якщо пощастить їх дістати.

Перес кивнула.

— Поживна дієта з високим умістом клітковини, дозвольте зауважити мені як представникові класуAvis4не дуже різноманітна чи пікантна. Поза сумнівом, якщо у вашому сіні трапляється муха чи цвіркун, ви їх випльовуєте?

— Так.

— А проте, — мовив Рауль, — усе царство комах є водночас смаковитим і поживним, містить висококонцентровані дози мікроелементів і багатьох природних засобів від будь-якої недуги.

Він глипнув на Фріду:

— Я куштував.

— Я дуже голодна, — повідомила Перес.

— Гадаю, я можу стати вам у пригоді й посприяти усвідомленню вашої долі тут, у чудовому місті Парижі. Від своїх віддалених родичів, здебільшого альбатросів, я чув, що це найпрекрасніше місце у світі, і, маю зазначити, мені це відомо достеменно. Тож дозвольте мені сказати, доля прихильна до вас в одному-двох аспектах. Зокрема, ось ця ваша випадкова зустріч із моєю скромною особою. Якщо дивитися приземлено, може скластися враження, ніби довкола не знайдеш жодного поля із зеленою соковитою травою, що росте на добре зрошеній землі. Та якби ви лише могли злетіти у повітря та поглянути долі з висоти пташиного льоту, ви переконалися б у протилежному.

Сутінки згустилися. Усі чекали, коли зникнуть машини. Перес звелася на ноги. Тоді Рауль мовив:

— Ходімо за мною.